Да Коляда

Традиції потрібно шанувати. Хоч вони вже давно втратили свій первісний сенс, їх завжди приємно дотримуватись. Однією з найулюбленіших українських традицій є колядування. Тож, коли нам, херсонцям, які жодного разу в житті не колядували, запропонували відчути справжній різдвяний настрій - ми не відмовилися.

Колядувати нас запросили до Одеси, що було ще цікавіше. Саме там знаходиться головний осередок південного макрорегіону Демальянсу, який і виступив організатором колядок. Запросили гостей з усієї України, але різдво – свято сімейне і не всі мали змогу приїхати. Проте жага до нових пригод та можливість святкувати Різдво в національних традиціях підштовхнуло нас придбати квитки та вже о 5.00 суботнього ранку куняти на холодному одеському вокзалі.
Весь день був присвячений підготовці: робили костюми з підручних матеріалів, вигадували сценарій, репетирували. І ось останній показ перед виходом у світ, всі заглядають у шпаргалки, співають, плутаючи слова. Усього зупинились на двох варіантах колядування: скороченому та повному, дивлячись від реакції публіки. Скорочений складався з трьох куплетів колядки «Добрий вечір тобі…» і, якщо ми бачили, що глядачам подобається то далі продовжували по всьому сценарію. У подовженому виступі грали вісім дійових осіб: хазяїн, янгол, чорт, смерть, цар Ірод, експерт, банкір та Криза Фінансівна. Криза, банкір, експерт, цар та чорт намагалися завадити народженню Ісуса, але за допомогою янгола та смерті, яка не змогла протистояти сину бога, Христос таки народжується.

Взагалі наш маршрут повинен був початись і закінчитись у приватному секторі Одеси, але на вулиці йшов дощ, тому після «нашого» дому ми поїхали у військовий гуртожиток. Поїхали як і треба у різдвяний вечір – з піснями на весь автобус. Першими, хто нас запросив поколядувати у гуртожитку, була молода подружня пара з дитиною. Захоплені виставою, вони дуже гостинно прийняли нас. Окрім солодощів та різних частувань саме від них ми отримали найцінніше – емоції, вдячність, розуміння того, що ми в ту ніч приносили людям радість. Наостанок вони запросили нас прийти в наступному році і попередили, що вони будуть чекати та готуватися до нашого приходу. Покинули ми їх ще більш натхненні.
Поки були у гуртожитку дощ на вулиці закінчився і всі вирішили йти у приватний сектор. У нас вже був мішок цукерок, мандаринів та бубликів і близько двох сотень гривень. Наші товариші за напрацьованим досвідом минулих років говорили, що люди, які живуть за домофонами та триметровими парканами не дають солодощі, а лише гроші, але якщо дають – то щедро. По-правді кажучи, то було далеко не головною мотивацією. Наша участь у Коляді та отриманий досвід – безцінний. Неможливо було не помітити зв'язок між статком сімї та рівнем щирості і відвертості до нас. Та й далеко не кожні господарі дозволяли нам колядувати.

Нажаль, люди вже відвикли від старих традицій. В Херсоні, наприклад, вже багато років, як ніхто не чекає на колядників, і почути дзвінок ввечері та побачити незнайомих людей в костюмах було б вдиковинку жителям міста. Але ми легких шляхів не шукаємо та маємо намір відновлювати давні українські традиції. Наступного року ще з більших натхненням та запалом підемо вертепом вітати людей з Різдвом та не дозволимо їм забути про чудовий український звичай – колядування. Надіємося, що в майбутньому для українців підтримка традицій стане не збереженням попелу, а роздмухуванням вогню.

P.S.: вже в потязі ми наколядували цілий пакет мандарин та випічку, яку наступного дня віднесли дітям до інтернату...

новоспечені колядники: Дімак Багнір
та Яніна Лєбєдєва